м. Кам'янське КЗ СЗШ № 32

   




Обличчя війни

Героями не народжуються, героями стають!

 

Артем Кравченко,24 роки, освіта вища, м.Верхівцеве Добро­вольчий батальйон «Дніпро -1»

Коли ми виходили з Іловайска через так званий «зелений коридор», ніхто навіть і уявити не міг, що росіяни настільки підлі та підступні. Попередньо домовленість була - ми залишаємо сектор, а вони нас випускають із оточення! Ми їм повірили, а вони нас розстріляли, як в тирі. Наша колона розтягнулася на 2000 м, і ми у них були як на долоні! Нас розстрілювали з танків, мінометів, кулеметів, «Градів» та різноманітної стрілецької зброї!

29 серпня, 9 година ранку. Першу кулю я отримав в автобусі «Богдан» в селі Новокатеринівка. Нас в автобусі було двоє і водій, ми присіли в проході між стільцями, автобус проби­вали ворожі кулі, але в нас не попадали. Пам'ятаю, як друг мені каже: «Прорвемся», а я йому: «По-іншому ніяк», і тут йому куля потрапляє в спину, а мені в плече.


Зупиняється автобус, я з нього вибігаю, бачу своїх хлопців на нашому пікапі, стрибаю до них на задні сидіння, їдемо хвилини три... Потужний вибух, автівка глохне, вилізаю, бачу побратима біля колеса, піднімаю його - він не рухається, опускаю і відразу отримую дві кулі на виліт в ліве зап'ястя та в ліву ногу. Розумію, що пікап - це гарна ціль для гранатометника, відповзаю на 20 метрів. Пікап вибухає разом з боєкомплектом, мене накривають лише дрібні осколки.

Все горить, я поранений лежу посеред поля, думки - що далі, як вибиратися, щоб не потрапити в полон та не загинути. Приймаю рішення - лежати до темряви, не рухаючись, потім буду повзти до наших. Ці дванадцять годин, які я лежав, здавалися вічністю. Стемніло, почав повзти. Бачу, їде біля мене колона російської техніки. Прикидаюсь мертвим. Колона проїжджає в 10 метрах від мене. Остання автівка зупиняється, до мене підходе солдат років двадцяти і питає у мене, чи я живий? Кажу йому: «Допоможи». Він забирає боєкомплект і уходе!

Доповз до посадки, заснути не можу, всі рани відкриті, кровоточать, неймовірно холодно... Це була найдовша ніч в моєму житті! Всю ніч ішли російські військові колони, нарахував близько 100 одиниць ворожої техніки. Найбільше чого я хотів, це пити, бо втратив багато крові, довело­ся пити власну сечу. На ранок почав повзти до села Новокатеринівка. Повз близько трьох кілометрів: 15 метрів лізу, 3-5 хвилин відпочиваю. Іде техніка - прикидаюсь мертвим, не руха­юсь!

ЗО серпня о 15 годині доліз до чийогось подвір'я. Господар дав поїсти і передав мене російським солдатам. Він був сепаратистських настроїв. В полоні я пробув до наступного ранку, потім мене з якихось причин передали «Червоному хресту». 31 серпня увечері я був у лікарні ім. Мечнікова на операційному столі. Дякую лікарям за те, що мене відремонтували!

Розумію, що Бог залишив мене жити не просто так. Значить я йому ще потрібний на цій грішній землі! Зараз як згадую, аж смішно, лежу посеред поля, весь у крові і думаю, як же ще багато мені треба зробити - одружитись, завести дітей, навести лад у рідному місті та країні... Якраз ці думки мене мотивували не здаватись і вибиратись з того пекла! Дуже вдячний отцю Геннадію, який мене благословив, коли я йшов на війну захищати нашу країну та молився за мене, коли я був там!